Цей білий світ – березова кора, по чорних днях побілена десь звідтам.

Ловлю твоє проміння крізь музику беріз. Люблю до оніміння, до стогону, до сліз.

І врочить порив: не спиняйся, йди, то – шлях правдивий. Ти – його предтеча.

Де не стоятиму – вистою. Спасибі за те, що мале людське життя, хоч надією довжу його в віки.

А заспіває – хиже та дрібне, – мов по тарелі ложкою шкребне!

– І знов земля кипить у боротьбі. І знову я належу не собі, –

…Воювала – за курку, за теплицю, за межу.

Нелегко, кажуть, жити на дві хати. А ще нелегше – жить на дві душі»