Герой України (посмертно), боєць 119 окремої бригади територіальної оборони (Чернігівська область)

козацький військовий діяч часів Гетьманщини. Полковник переяславського полку, брав участь у національно-визвольному русі проти польсько-шляхетського панування в Україні під проводом С. Палія у 1680 р. На його кошти збудували першу предградську Миколаївську церкву, що знаходилась перед Київською брамою Козельця (брама була розташована правіше сучасного виїзду), з внутрішньої сторони (сучасна територія адмінприміщення поліції). Пізніше на кошти Солонин при церкві побудували шпиталь.

ця вулиця прямує до місця розташування Богословського дівочого монастиря історія якого сягає XVII ст. Такі монастирі на просторах Київської держави були рідкістю. Час його розквіту припадає на роки перебування в місті адміністрації Київського полку, а занепад пов’язаний з дискримінаційною політикою імперської владної верхівки.

Сіножать - на цих землях в давнину вздовж річки були сіножаті.

Михайло Малинівський закінчив п’ять класів Чернігівської гімназії, яку залишив через брак коштів. Від 1912 р. працював урядовцем канцелярії мирового судді. 26.01.1915 р. був мобілізований до російської армії, направлений у запасний полк м. Перм. 15.10.1915 р. закінчив Казанську військову школу. Був прапорщиком, молодшим старшиною 7-го Сибірського запасного полку. 24.11.1915 р. з маршевою ротою відбув на фронт, де й вступив до 35-го Брянського полку. Узяв активну участь в українізації цієї частини. Демобілізувався 18.02.1918 р.

Від 15.06.1918 р. – начальник кулеметної ватаги при Управлінні Козелецького повітового коменданта. 26.10.1918 р. вступив до 26-го Козелецького полку (Чернігів). Відступив з Армією УНР до Києва. Від лютого по грудень 1919 р. – ад’ютант 5-го гарматного полку Січових стрільців. У грудні потрапив у польський полон. Після звільнення став молодшим старшиною 2-ї батареї 6-ї дивізії Січових стрільців. Був інтернований, перебував у польських таборах Александрув, Щипйорно, звідки втік і прибув до Праги (Чехословаччина) здобувати вищу освіту. Закінчив Матуральні курси (14.07.1925 р.), навчався на курсах землемірів у Чеському Високому технікумі у Брно.

Пізніше осів у с. Діброва, нині Рогатинського р-ну Тернопільської області. Займався націнально-патріотичним вихованням молоді, контактував з ОУН, зазнав репресій від Польщі. Згодом працював учителем, директором школи. Від 1944 р. – завідуючий райвно, інспектор. Мав контакти з ОУН, Р. Шухевичем. Арештований 1946 р., засуджений до 10 р. таборiв. У 80-х рр. ХХ ст. був дяком у Львівській церкві. 

Кирило Тарловський -  священник, відомий в історії як "дикий піп", родом з містечка Козелець. Одна з найзагадковіших постатей XVIII століття.  Як син священика, у молодості Тарловський навчався у Києво-Могилянській академії, а після її закінчення духовне служіння розпочав за Козелецького жіночого монастиря. Після смерті батька, на початку 1740-х років, отримав Микільську (Миколаївську) парафію, духовними справами якої той займався протягом майже всього свого життя.  Саме на посаді священника Свято-Миколаївської церкви міста Козельця у 1744 році отець Кирило таємно повінчав Елизавету та Олексія Розумовського в Олексіївському маєтку (с.Олексіївщина)

Брати Василь і Віктор Юхимовичі Глуздовські -- нащадки козацької старшини, уродженців м.Козелець. Віктор Глуздовський - підполковник Армії УНР. Першу світову пройшов в якості командира стройової роти, нагороджений орденами: Анни 4-го степеня, Анни 3-го ступеня, Станіслава, Володимира 4-го степеня. У 1918 р. мобілізований до армії Павла Скоропадського. Пізніше, в лавах армії УНР, відійшов до Польщі, отримав звання підполковника, був інтернований разом з армією УНР, тобто був роззброєний і перебував у таборах на території Польщі, які було заборонено покидати. В 1923 р. з дозволу ГПУ приїхав до СССР до своєї доньки й дружини, оселився в ленінграді де працював вантажником, бухгалтером. Але його змусили виїхати за 101 кілометр від міста, 14 червня 1938 р. був арештований, розстріляний як польський шпигун 3 листопада 1938 р. в ленінграді.

Василь Глуздовський., навчався у Київському політехнічному інституті, але був відрахований за революційну діяльність (член партії соціяль-демократів). Був висланий під нагляд поліції в Олонецьку губерню, росія. Після заслання переїздить до Владивостока, де викладав природознавство і географію у Владивостоцькому комерційному училищі. З 1917 до 1921 вів курси ботаніки, минералогії, геології та анатомії. У цей час вивчає природу та історію Зеленого Клину - територія на Далекому сході колонізована переважно українцями. Учасник експедицій до Амуру, Сахалину, на пасма Сіхоте-Аліня, бував у Японії та Китаї. Автор низки краєзнавчих книжок рос. мовою: «Приморско-Амурская Окраина и Сѣверная Маньчжурія» (1917), «Дальне-Восточная область» (1925), досліджень культури корінних народів Далекого Сходу. Надалі ім’ям Глуздовського була названа одна з заток Усурі.

У 1926 р. Глуздовський повертається у рідний Київ. Саме тут він пише принципово нову книжку про Зелений Клин, бо вона адресувалась українцям. На хвилі українізації 1920-х він пише те, що було не бажано в попередніх його російськомовних працях. Напр. те, що на Зеленому Клині переважала українська людність (з доданими діяграмами). Подаються цікаві описи життя українських селян на тих теренах, про те як українці зберігають свою мову та автентичний побут. Помер в 1951 році. Похований на Лук'янівському цвинтарі (ділянка № 5, ряд 6, місце 10). Детальніше за посиланням https://m.facebook.com/story.php?story_fbid=pfbid0ZtdPGhvTsTU856kZxf6yBYobV64GHDbNoRb5dNcvVus2EmsXCDNuJv7bJCLqKz2Al&id=100064445179159

Лесь Курбас - видатний український режисер, актор, теоретик театру, драматург, публіцист, перекладач. Представник розстріляного відродження. Засновник театру «Березіль». Жертва сталінських репресій, розстріляний у 1937 року в урочищі Сандармох.

Козаки та бояри Борсуки, жили в Козельці, були козаками Козелецької сотні. Один з шанованих родів, який заслуговує на увічнення.

Олександр Музиченко - солдат 58-ї окремої мотопіхотної бригади імені гетьмана Івана Виговського, який загинув 10 вересня 2022 року в м.Покровськ Донецької області. Жив на цій вулиці.

Значною і заможною була козелецька родина полковника Юхима Дарагана, який був одружений з сестрою графів Розумовських . До маєтності родини Дараганів належали 10 тис. підданих . Спадкоємицею половини маєтку стала донька Катерина Дараган, яка купила у 1750 р. маєток (12 десятин і левада на 21 десятину) в Покорщині у полкового писаря Івана Покорського. Двірня з 80 нежонатих слуг. Піклувалася про підданих селян і говорила українською. Її правнук Павло Галаган називав її справжньою малоросійською пані. За заповітом 1825р. дала відпустні листи і гроші своїм кріпосним, але ті не захотіли йти з підданства.

Микола Касперович -  представник української інтелігенції, який мав дворянське походження, художник-«бойчукіст», реставратор, учень й послідовник Михайла Бойчука.  М.Касперович   очолив новостворену місцеву філію «Просвіти» імені Т.Шевченка у м.Козелець, яка була єдиним осередком культурного життя в Козельці. Ознайомитись з життям та творчістю Миколи Касперовича можна за посиланням https://m.facebook.com/story.php?story_fbid=pfbid031ejKxBYyTsGVtQvqMvXFXEknNSWpYoMxMPsuqqNxftg6hg8vqXJH4aMtEcicmvvJl&id=100064445179159

Костянтин Дмитрович Солонина -  київський полковник (1669, 1670, 1671, 1672—78, 1687—89), наказний генеральний осавул (1670), учасник Кримських походів 1687 і 1689, виконавець дипломатичних місій, меценат.  За його сприяння було збудовано храм у 1669 - 1690 рр. на Київській слобідці (сел.Козелець), на території якої він безпосередньо і проживав. Збудованій Миколаївській церкві в Козельці він подарував ризу, гаптовану золотом і сріблом, та Євангеліє. Похований у Козельці. Детальніше про Костянтина Солонину за посиланням https://m.facebook.com/story.php?story_fbid=pfbid02cXXBjDenA1K9jzAWVSmHbXpT6QCFcLBToNKhPno4BuRQqpLx1RayY4sr4TogGqcwl&id=100064445179159

Козаки та бояри Білики – дуже відомий рід, відомі походами на московські землі, жили в Козельці, були козаками Козелецької сотні. 

Сотня виникла як адміністративна і військова одиниця Переяславського полку наприкінці 1648 року. Юридично закріплена за ним Зборівським трактатом 16 жовтня 1649 року у кількості 200 козаків.
Між 1651 і 1653 роком відійшла під підпорядкування Київського полку, позаяк у присяжних описах початку 1954 року згадана саме як його сотня. Відтоді у складі саме Київського полку Козелецька сотня – у 1648 р. входила до Ніжинського полку,  а від 1654 Козелець був сотенним містечком Київського полку (з 1669 – тут розміщувалася полкова канцелярія, 1708 сюди офіційно перенесено адм. центр Київ. полку).