Особливість травми Голодомору для українського народу полягає у більш ніж 50-річному насильницькому замовчуванні правди. Про ці події не можна було пустити ні пари з уст в радянській Україні, а в інших місцях про нього вже забули чи й ніколи не знали - від середини 1930-х до середини 1980-х. Однак пам’ять вистояла. Не в останню чергу це стало можливим завдяки українським митцям – письменникам та кінематографістам – які шукали власні відповіді на запитання «Як говорити?», рятуючи індивідуальними зусиллями колективну пам’ять, закодовуючи її засобами культури. Так само зберігалася пам’ять про жертв Голодомору – їхню невинну смерть як подвиг мучеництва (від давньогрецького “marthos” – мученик, але також і свідок). Адже у ХХ-му столітті було відібрано саму суть цього благородного вчинку смерті в ім’я правди – честь пам’яті наступними поколіннями. Як кіно та література років боролися з амнезією Голодомору та як конструювалася і по-особливому розвивалася колективна пам’ять про Голодомор розповість Ірина Старовойт 17 квітня о 14:00.

Ірина Старовойт - поетка, літературознавка, доцентка кафедри культурології УКУ, дослідниця скандинавсько-британського міжнародного проектуHistorical Trauma Studies. Теми, якими цікавиться і про які пише та виступає: динаміка конфліктів культурної пам'яті та їх подолання, негативна спадщина, етика пам'яті, опрацювання міжпоколіннєвої травми.